87
" Його плечі змерзли, в кімнаті було холодно. Він обережно простягнувся під ковдрою біля своєї дружини. Один за одним, усі вони перетворяться на тіні. Краще вже хоробро відійти в інший світ у повній славі якоїсь пристрасті, аніж сумно зів'янути й змарніти з віком. Він подумав про те, як та, що лежить біля нього, стільки років тримала замкненим у серці образ очей свого коханого, коли той сказав їй, що не бажає жити.
Рясні сльози наповнили очі Ґебріела. Жодна жінка ніколи не будила в ньому таких почуттів, але він знав, що це, мабуть, і є кохання. Сльози збиралися ще швидше у нього в очах, і в напівтемряві він уявив, що бачить подобу молодого чоловіка, який стоїть під мокрим деревом. Інші обриси були поруч. Його душа наблизилася до того краю, де мешкають сонми мертвих. Він усвідомлював, але не міг осягнути їхнього мінливого й мерехтливого існування. Його сутність поступово відходила в сірий, невловимий світ, а справжній світ, який колись збудували і в якому колись жили ці мертві, розчинявся і марнів.
Кілька постуків у шибку змусили його повернутися до вікна. Знову пішов сніг. Він сонно дивився, як сніжинки, срібні й темні, косо падали у світлі ліхтаря. Настав його час вирушати в подорож на захід. Так, у газетах казали правду: сніг випав по всій Ірландії. Він падав у всіх частинах центральної рівнини, на безлісі пагорби, м'яко падав на болото Аллен і, далі на захід, легко падав у темні буйні хвилі Шеннону. Він також падав на кожен клаптик самотнього цвинтаря на горі, де лежав похований Майкл Ф'юрі. Він густо лягав, встеляв похилі хрести й надгробки, штирі маленьких воріт, голі терни. Його душа повільно зомлівала, поки він слухав, як сніг легко падає крізь всесвіт і встеляє, немов останній вирок, усіх живих і мертвих. "
― James Joyce , Dubliners
89
" Many times she allowed the dark to fall upon them, refraining from lighting the lamp. The dark discreet room, their isolation, the music that still vibrated in their ears united them. This union exalted him, wore away the rough edges of his character, emotionalised his mental life. Sometimes he caught himself listening to the sound of his own voice. He thought that in her eyes he would ascend to an angelical stature; and, as he attached the fervent nature of his companion more and more closely to him, he heard the strange impersonal voice which he recognised as his own, insisting on the soul's incurable loneliness. We cannot give ourselves, it said: we are our own. "
― James Joyce , Dubliners
95
" Yes, the newspapers were right: snow was general all over Ireland. It was falling on every part of the dark central plain, on the treeless hills, falling softly upon the Bog of Allen and, farther westward, softly falling into the dark mutinous Shannon waves. It was falling, too, upon every part of the lonely churchyard on the hill where Michael Furey lay buried. It lay thickly drifted on the crooked crosses and headstones, on the spears of the little gate, on the barren thorns. His soul swooned slowly as he heard the snow falling faintly through the universe and faintly falling, like the descent of their last end, upon all the living and the dead. "
― James Joyce , Dubliners
