5
" Цікаво, хто тут міг жити? Паша розглядається розбитим помешканням. У кухні над столом — календар за минулий рік, у великій кімнаті, де вони сидять і гріються, зі стін звисають вигорілі шпалери. [...]
Розглядати чужий побут — як гортати чужі порножурнали: ніколи не знаєш, за що не варто хапатися. А тут ціле життя вивернуте, мов кишені. Справді, як в інтернаті: нічого не приховаєш, все назовні — і шпалери, і подушки. І сотні незнайомих проходять твоїм життям, не залишаючи в ньому жодного сліду. Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою. "
― , Інтернат
6
" Дорога разбита настолько, что по ней ездят разве что из уважения к её прошлому. С тем же успехом можно ездить по чёрному раскисшему грунту. Но игуана-таксист, похоже, эту дорогу знает, как собственное тело: где нужно — почешет, где болит — надавит. Когда на обочине появляется большой деревянный крест — с энтузиазмом крестится. При этом бросает недовольный взгляд на Пашу, будет тот креститься или нет? Паша делает вид, что ничего не замечает. На развилке и внизу, перед мостом, стоят брошенные блокпосты, словно разорённые кем-то птичьи гнёзда. Домашняя одежда, посуда, газеты, разбитые армейские коробки, растерзанные ветром мешки с песком — всё сиротливо лежит под открытым небом, забивается в грунт, смешивается со снегом и илом. Проезжая блокпост, игуана каждый раз напрягается: никто не знает, что оставили после себя те, что гнили тут последние месяцы, что именно может обнаружиться в их норах. Да и чьи это блокпосты — теперь тоже не поймёшь: всё выжжено, выбито осколками, деревья вокруг похожи на мачты рыбацких лодок — острые, высокие, вовсе без ветвей. Но особенно страшно проезжать по мосту — это объект стратегический, а каждый стратегический объект вызывает желание сразу же его подорвать, высадить в воздух вместе с теми, кто решился по нему, по объекту этому, двигаться. Игуана аж глаза закрывает, выезжая на мост. И Паша, увидев такое, тоже прикрывает веки. Так и едут какое-то время, вслепую. Страх — штука невидимая, но всеохватная: будто и не наблюдается никакой угрозы, вокруг тихо, и небо вверху отсвечивает металлическими пластинами, но само лишь сознание того, что ты на мушке и что въебать может в любое мгновение, независимо от оттенков неба и движений в нём, делает всю ситуацию уж совсем неуютной, хочется и дальше сидеть с закрытыми глазами и считать, скажем, до ста, пока от тебя уберутся подальше все окрестные монстры. "
― , Інтернат
7
" — Знаешь, что это? — кричит, суя кусок Паше под нос.
— Уголь? — недоверчиво спрашивает Паша.
— Уголь! — кричит, не соглашаясь, военный. — Дай сюда!
Забирает у Паши нож и начинает счищать с камня налипшую землю. Затем протягивает камень Паше.
— Видишь? — спрашивает.
Паша присматривается в сумраке, поправляет очки. Камень и камень.
— Не вижу, — признаётся.
— Папоротник, — кричит военный. — Это папоротник.
Паша возвращается к разбитому окну и под густым жёлтым светом луны замечает узоры — еле заметные, словно прорисованные грифелем, вытесненные на твёрдой каменной поверхности. Трогает пальцами и чувствует эти холодные каменные рубцы, чувствует тонкие впадины и срезы на поверхности камня. Какие удивительные рисунки, думает, кто мог всё это начертить?
— Это папоротник, — повторяет металлоголовый. — Ему миллион лет. Вот тебе сколько лет? — спрашивает он Пашу.
— Тридцать пять, — растерянно отвечает Паша.
— А ему — миллион, — напоминает военный.
— И шо? — не понимает Паша.
— И хоть бы шо, — объясняет ему военный, как маленькому. — Миллион. Мы с тобой ещё не родились, а ему уже был миллион лет. Мы с тобой сдохнем, а он и дальше будет где-нибудь лежать. История, понимаешь? Вот это — история. А мы с тобой — не история: сегодня мы есть, завтра нас не будет. Это я в музее взял, — объясняет.
— Для чего? — не понимает Паша.
— Для чего что? — с нажимом переспрашивает его военный.
— Для чего взял? — поясняет Паша. — Пусть бы лежал в музее.
— Так нет музея, — терпеливо кричит ему военный. — Разбили его. Один мусор остался. Да и тот расплавился. А вот папоротник уцелел. Ты же учитель, правда? — переспрашивает он, словно забыл.
— Ну, — отвечает Паша раздражённо.
— Возьми, — показывает военный на камень. — У вас же там есть какой-нибудь музей. Или кабинет географии. Пусть там будет. Ему же миллион лет. Не гнить же ему в земле. Ладно?
— Ладно, — кричит Паша. "
― , Інтернат
10
" – І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
– Я, Ніно, туди не ходжу, – з викликом відказує на це фізрук.
– І як звати нашого депутата – не знаєте?
– Поняття не маю.
– І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь?
– Ні, – Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
– Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали?
– До чого тут нормативи? – дещо розгублено говорить Валєра.
– До того, – не пояснює Ніна. – Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
– Я не боюсь.
– Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
– Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
– Про це, – перебиває вона, – саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
– Я мовник, – відказує на це Паша.
– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
– Ну, – невпевнено говорить Паша.
– А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона.
– Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого.
– Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
– Я не знаю, хто стріляє.
– Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
– Не знаю, – так само сухо відказує фізрук.
– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.
– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
– З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра.
– Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, – повертається вона до Паші, – ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу. "
― , Інтернат
