6
" Drawing a good figure doesn’t make you a good artist. I can name you ten men, right off the bat, who draw better than I do. But I don’t think their work gets as much response as mine. I can’t think of a better man to draw Dick Tracy than Chester Gould, who certainly is no match for Leonardo Da Vinci. But Chester Gould told the story of Dick Tracy. He told the story of Dick Tracy the way it should have been told. No other guy could have done it. It’s not in the draftsmanship, it’s in the man.
Like I say, a tool is dead. A brush is a dead object. It’s in the man.
If you want to do, you do it. If you think a man draws the type of hands that you want to draw, steal ‘em. Take those hands.
The only thing I can say is: Caniff was my teacher, Alex Raymond was my teacher, even the guy who drew Toonerville Trolley was my teacher. Whatever he had stimulated me in some way. And I think that’s all you need. You need that stimulation. Stimulation to make you an individual. And the draftsmanship, hang it. If you can decently: learn to control what you can, learn to control what you have, learn to refine what you have. Damn perfection. You don’t have to be perfect. You are never going to do a Sistine Chapel, unless someone ties you to a ceiling. Damn perfection.
All a man has in this field is pressure. And I think the pressure supplies a stimulation. You have your own stresses, that will supply your own stimulation. If you want to do it, you’ll do it. And you’ll do it anyway you can. "
― Jack Kirby
17
" So here, Floyd told himself, is the first generation of the Spaceborn; there would be more of them in the years to come. Though there was sadness in this thought, there was also a great hope. When Earth was tamed and tranquil, and perhaps a little tired, there would still be scope for those who loved freedom, for the tough pioneers, the restless adventures. But their tools would not be ax and gun and canoe and wagon; they would be nuclear power plant and plasma drive and hydroponic farm. The time was fast approaching when Earth, like all mothers, must say farewell to her children. "
― Jack Kirby , 2001: A Space Odyssey
18
" Щойно кристал припинив подавати гіпнотичні сигнали до їхнього мозку й проводити експерименти з тілами, як Задивлений на Місяць і його одноплеменці вже не мали жодних спогадів про побачене й пережите. Наступного дня вони пройшли повз камінь на пашу, ні на секунду не затримуючись коло нього, нібито це неважлива й нецікава частина їхнього життя. Вони не могли з’їсти кристал, а кристал не міг з’їсти їх, отож, вочевидь, він не вартий уваги.
Унизу біля річки Інші, як завжди, галасували й погрожували. Їхній ватажок, австралопітек із одним вухом, приблизно такого самого віку й зросту, як і Задивлений на Місяць, лише тендітнішої статури, навіть зробив короткий набіг на територію ворожого племені, голосно ревучи та розмахуючи руками, щоб налякати супротивників і підтримати власну хоробрість. Води в струмку тепер залишилося тільки по щиколотку, не більше, але чим далі просувався Одновухий, тим більш непевним і зніченим він ставав. Дуже скоро він сповільнився, відтак зовсім зупинився, повернув назад і з удаваною гідністю почимчикував до своїх.
У всьому іншому їхня щоденна рутина не зазнала жодних змін: плем’я зібрало досить їжі, щоб прожити до наступного дня й ніхто не помер.
Того вечора кристал знову чекав на них, оточений розпульсованою аурою світла та звуку. Цього разу програма була вигадливішою й трохи відрізнялася від учорашньої.
Деяких представників племені кристал повністю ігнорував, зосередивши увагу на найбільш перспективних особинах. Задивлений на Місяць потрапив до їх числа, він іще раз відчув допитливого випробувача, що намагався пізнати невикористаний потенціал його мозку. Потім почалися видіння.
Ці видіння могли народжуватися в кристалі чи, можливо, у його мозку. У будь-якому разі, для Задивленого на Місяць вони були цілком реальні. Якимось чином звичний автоматичний імпульс виганяти чужаків зі своєї території був приспаний.
Він побачив мирну сім’ю австралопітеків, вона лише в одному відрізнялася від тих, які він зазвичай спостерігав: самець, самка й двійко дітей, що таємничим чином постали перед ним, були ситі та вгодовані, з гладким блискучим хутром. Такого достатку Задивлений на Місяць не міг навіть уявити.
Несвідомо він відчув свої ребра, що випиналися з тіла, а натомість ребра тих істот покривав лій. Вони відпочивали біля входу до своєї печери, час від часу ліниво перевертаючись на осонні, явно перебуваючи в мирі з цілим світом. Час від часу самець голосно відригував, напевно, наївшись досхочу.
Більше нічого не відбулось, і після п’яти хвилин видіння раптом зникло. Кристал перетворився на мерехтливий екран у темряві; Задивлений на Місяць потермосив себе, немов прокидаючись зі сну, заледве розуміючи, де він є, і повів своє плем’я назад до печер.
Він не мав свідомих спогадів про те, що бачив тієї ночі. Коли замислений австралопітек сів біля входу до свого лігва, його вуха вловлювали звуки світу довкола нього, а в серці прокидався невиразний біль від нової потужної емоції. Це було невиразне й розпливчасте почуття заздрості й незадоволення своїм життям. Він не мав уявлення про причину такого стану, але невдоволення заполонило його єство, і Задивлений на Місяць іще на один малесенький крок наблизився до людини. "
― Jack Kirby , 2001: A Space Odyssey
