Home > Author > Галина Вдовиченко
1 " — Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу [...] Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні — стріляють.Слухаю, намагаючись уявити, як це — бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся... "
― Галина Вдовиченко , Волонтери. Мобілізація добра
2 " — Щойно хлопці дзвонили, — незворушно веде далі Володя-ротний. — Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що? Як там вона, без мене? Почорніла... Навіщо ж вона мені, чорна? — Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. — Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте у сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюсь!Оповідач фиркав, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! — струшує сміхом палату хірургічного відділення, — га-га-га!!!Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини — і слава Богу. "